Коли Крістофер Нолан оголосив, що його перший після “Оппенгеймера” фільм “Одіссея”, – екранізація тексту Гомера, дехто дивувався: навіщо режисеру, який звик гратися з часопростором, фізикою та технологіями, повертатися до історії віком 2700 років? І ось, посидівши з попкорном перед широким екраном на “Одіссеї”, ми можемо засвідчити, що подивилися не просто пригодницький епос, а екранізацію перших спроб людства описати внутрішній устрій психіки через зовнішню подорож – тобто, через міф. 
Коли міф стає психологією Античні міфи, на перший погляд, – щось середнє між релігійними притчами та світськими плітками. Можливо, пʼять тисячоліть тому десь територією Афін розгулювала Катерина Осадчакіс в дотепній тіарі, а місцеві філософи та купці палко розповідали їй, з ким спав Зевс в цьому сезоні. Як би там не було, задовго до психоаналізу давні греки помітили, що люди постійно повторюють одні й ті самі моделі поведінки: бунтар, звабниця, мандрівник, мудрець, воїтелька і т.д. У 20 столітті Карл Юнг назве це архетипами. Архетипи: сценарії, які ми проживаємо Архетипічний персонаж – це не якийсь конкретний герой, а скоріше система стабільних дій, реакцій, навичок та поведінкових паттернів. Тобто… сценарій. Людина може бути Нарцисом – на роботі, Трікстером – в соціальному житті, Вічним Юнаком – в стосунках. Архетипи не існують у чистому вигляді. Вони змішуються, конфліктують між собою, виходять на перший план у різні періоди життя. Саме тому ми впізнаємо себе одночасно в кількох героях – бо в життєвих історіях і психотерапевтичних кабінетах люди ніколи не діляться на абсолютно “хороших” і “поганих”. Юнг помітив дивну закономірність: люди з різних культур, які ніколи не контактували між собою, створювали дуже схожі історії. У них знову й знову з’являлися мудрі наставники, великі матері, герої, трикстери, чудовиська, спуски в “підземний світ” і мотиви смерті та відродження. Він припустив, що ці образи не є випадковими. Вони народжуються з того, що він назвав колективним несвідомим, – спільного для людства шару психіки, який формувався протягом усієї історії нашого виду. Але нумо роздивлятися архетипи, що їх нам запропонував Нолан. Одіссей: Герой, який повертається іншою людиною 
Почнемо з Одіссея. Він – класичний юнгіанський Герой не просто перемагає монстрівє Він трансформується через випробування, наростає новим досвідом. У фільмі Одіссей повертається додому не тим самим чоловіком, який покинув Ітаку: він травмований війною, обтяжений провиною за вчинки під Троєю. Це саме той аспект, на якому наголошують перші рецензії, – стрічка показує героя, що не хизується своєю перемогою, а носить її як тягар. А який ж смачний момент його пошуків свого нового “Я” після років перебування на острові з Каліпсо! Юнгіанською мовою: Одіссей – це людина, яка мусить інтегрувати власну Тінь (насильство, гординю, обман), перш ніж зможе повернутися до цілісності – символічно втіленої в домі й дружині. До речі, про дружину… Пенелопа: Велика Мати чи майстриня контролю? 
При всій повазі до любовної лінії в фільмі, Пенелопа розкривається в архітерічній ролі Великої Матері. І ні, я кажу не про Телемаха (сина Пенелопи), а про, власне, Одіссея. Вона береже “тиху гавань”, зберігає в ній стабільність та живе своє життя не як окрема доросла одиниця, а як тепле лоно, в яке Одісей може повернутися. Кожен з головних чоловічих персонажів зробив те, що мусив зробити кожен чоловік, аби віднайти власну самість – і Телемах, і Одіссей сепарувалися від Пенелопи шляхом самостійної втечі в великий світ, сповнений викликів і небезпеки. У архетипічної матері є як світла, так і темна сторона – не дарма залицяльники буллили Телемаха та вважали “маминою черешнею”. Опіка Пенелопи може спочатку здаватися вірністю Одіссею, але згодом ми бачимо, що її поведінка свідчить радше про контроль над ситуацією – та і над власним сином. Антіной: Тінь героя і архетип Трікстера 
За архетип Антіноя не можу нічого написати… Не тому, що моєї освіти психолога для цього недостатньо, а тому, що на цю роль треба було ставити менш привабливого актора, ніж Роберт Паттінсон, аби я могла вбачливіше аналізувати кінострічку. Але якщо відкинути жарти, то і у нього, і у Одіссея прослідковується архетип Трікстера (персонажа, що вправно обходить правила та діє за допомогою хитрощів). Обидва ці персонажі готові порушити сталі правила гри, піти на обман та лукавство заради власної цілі. Одіссей так робив не один раз в якості нібито протагоніста, але, як ми можемо судити з його докорів сумління, трюк з троянським конем герой до своїх чеснот не квапиться записувати. Він представлявся чужим іменем не один раз, лукавив про свої наміри що перед Церцеєю, що перед командою, що перед власним сином. Такій вже хід сценарного ходу Трікстера. Можу припустити, що будь-хто хоча б раз на життя ходив з таким архетипом на побачення. Афіна: Голос внутрішньої мудрості 
Єдиний у фільмі дистильований архетип у чистому вигляді – Афіна, вона ж Провідниця. Вона – внутрішня мудрість, яка з’являється у слушний момент, щоб підказати вихід із глухого кута. Юнг назвав би це проєкцією Аніми. Тієї фемінної частини психіки, яку герой ще не навчився чути в собі, тому вона мусить явитися йому ззовні, у вигляді богині. І у кожного чоловіка є ця частинка, як і в кожній жінці – Анімус, внутрішній наставник. Чому міфи не старіють Окрім Одіссеї, ми маємо ще один красномовний приклад того, як наші сучасники, окрім Крістофера Нолана, актуалізують історії, написані колись чернилами на ветхому пергаменті. Минулого року Netflix переосмислив історію Орфея та Еврідики. Ну як “переосмислив”. Серіал “KAOS” переніс усіх героїв міфу, а саме Зевса, Аїда, Посейдона та інших, у сучасність, де вони можуть ходити на терапію, носити Louis Vouitton, ходити в паби та на рок-концерти. При цьому ядро їхніх персонажів лишається незміннним. Дозволю собі спостереження, що людська психіка набагато статичніша за навколишній світ. Обставини не змінюють героїв – вони лише створюють нові декорації, аби ті продовжували діяти за своїми архітепічними схемами. Навіщо нам узагалі знати свої архетипи? Подивилися фільм, написали про це пару тредсів і нумо далі жити власне життя. Архетипи – це своєрідні психологічні ярлики, за допомогою яких мозок швидко впізнає знайомі моделі поведінки. Саме тому ми іноді вже через п’ять хвилин після знайомства можемо подумати: “О, це типовий Нарцис” або “Це ж класичний Трікстер”. Власне, тоді наші очікування можуть більше контактувати з реальністю. Хіба можна очікувати від Пенелопи такої ж хитрості в бік Одессея, на яку була здатна Каліпсо? Чи зміг би Телемах не відправитися на пошуки батька, а сісти за стіл їсти-пити з залицяльниками? Ми змінили декорації, але не сюжет Людство вже багато тисяч років розповідає одну й ту саму історію різними мовами. Спочатку це були міфи. Потім – трагедії, релігія, казки, лицарські романи, Таро, психоаналіз, кіно та серіали. Від Гомера до Netflix та Universal Studios минули десятки століть. Ми змінили мову, політичні системи, технології й спосіб життя. Але не змінили історії, які продовжуємо розповідати один про одного. Зевс досі боїться втратити владу, як сотні людей, з якими ми ходимо одним містом. Орфей досі намагається повернути кохану, як десятки чоловіків, яким сказали “Отак не роби, бо стосункам кінець”. Одіссей досі шукає дорогу додому, як тисячі клієнтів в психотерапевтичних кабінетах, що намагаються віднайти себе заново. Просто сьогодні вони живуть не на Олімпі і не в Афінах – вони живуть у серіалах, на сусідній вулиці і наших власних внутрішніх монологах. Ми змінили форму, але не сюжет. То, можливо, ми досі повертаємося до Гомера не тому, що нас цікавить Давня Греція, а тому, що нас досі цікавить стара-добра людина.